З радістю повідомляємо, що Вікторія Щепеткова стала амбасадором Української Професійної Кіберспортивної Асоціації. Вона буде допомагати в висвітленні та реалізації соціальних програм, таких як Відповідальність Ліга та проектів пов’язаних з ними.

Цитата члена правління UPEA Олега Рибалки:

З великим задоволенням і величезною повагою до цієї молодої тендітної дівчини, пропоную вам прочитати історію Вікторії. Історію подолання перешкод, історію боротьби та історію низки її перемог.

Я радий, що саме такі люди знаходяться поруч з нами та допомагають українському кіберспорту стати по-справжньому реабілітаційним сервісним інструментом, що допомагає людям.

Історія Вікторії

Я отримала інвалідність на два роки після лікарської помилки, що призвело до деформації та вкорочення ноги на 30 см. Були операції, намагалися виправити, але нічого не допомагало.

У 10 років, після падіння, перестала ходити взагалі. Стрибала на одній нозі. Батьки були зі мною в багатьох лікарнях і регіонах. Пам’ятаю, як у 14 років їм сказали, що мені нічого не допоможе і все, що можуть запропонувати лікарі – це поставити протез замість ноги. Це означало ампутувати ногу.

Стрибанням я пересувалася до 16 років. Тоді я і пройшла першу серйозну операцію, після якої почалися наступні оперативні втручання для поліпшення мого здоров’я. Всього за все життя було близько 11 оперативних втручань. Лише шляхом численних операцій я можу ходити.

У дитинстві я багато грала через те, що сиділа вдома. При цьому я була активною дитиною, любила грати в настільний теніс, бадмінтон і стрибати “в резиночку” – це все на одній нозі. Мама возила мене в художню, музичну школи. Так само в дитинстві я сама навчилася грати в шахи, у 14 мене привели в шахову школу, де я у швидкі терміни змогла обіграти «розрядників» і навіть отримала 1 розряд. Мама постійно була поруч і відвозила мене на турніри, та взагалі на заняття.

Ночами бувало, що через біль я не могла заснути. Так я і познайомилася зі світом комп’ютерних ігор. Знайомилася з новими хлопцями, багато спілкувалася, це мені допомагало не відчувати ночами біль, а висипалася я вже вдень. Плюсом ще було те, що іноді доводилося розмовляти англійською і це «прокачало» мій рівень іноземної мови. До речі, я вважаю, що такий досвід вивчення мови дуже ефективний і ті, хто грають, зазвичай добре знають англійську.

Мені ніколи не заборонялися грати в Dota 2 і сидіти за комп’ютером. Батьки, звичайно, хотіли, щоб я більше часу приділяла навчанню і собі, але ігри відволікали мене від болю, від апаратів на нозі.

У школі я вчилася з п’яти років, провчилася три класи. У п’ятому класі мене повністю перевели на домашнє навчання. Після закінчення школи із золотою медаллю, вступила до Донецького національного технічного університету, за спеціальністю «Управління персоналом і економіка праці» – HR, якщо в загальному. Через те, що потрібно було лягати на операцію, взяла максимальну академічну відпустку на 2 роки.

У 16 років я допомогла створити перше кіберспортивного радіо, де була ведучою. Після цього мене помітила жіноча команда по Доті. Це була перша у своєму роді команда дівчат в нашому регіоні. За нашим прикладом почали створювати й інші. Після цього я була капітаном в декількох жіночих колективах.

У 18 років я поновилася на перший курс і вчилася, пересуваючись з апаратом Єлізарова на нозі. У вересні цього ж року померла мама, вона так і не побачила, як я ходжу своїми ногами.

Після відходу мами, батько став моєю головною опорою. Він ніколи мені не казав, що я чогось не зможу, а тільки підбадьорював. Чи не заважав мені грати. Відвозив на навчання, чекав мене годинами в машині поки я не закінчу пари. І взагалі робив все від нього можливе, щоб мені було комфортно. Тоді я ще більше пішла в ігри, мені здається, ще більше ніж зазвичай. Тільки завдяки татові, доті та всередині ігрового спілкування, мені здається я впоралася з болем від втрати близької людини.

В кінці 4-го курсу почалася війна в Донецьку. Довелося терміново їхати в Запоріжжя і надходити там в магістратуру. Тоді це здавалося запасним варіантом, бо всі думали, що нічого серйозного не буде і ці всі дії на місяць, та і я вже поступила на 5-ий курс в Донецьку. Але нічого не закінчилося ні через місяць, ні через 6 років.

За ці роки я була у себе вдома тільки 1 раз.

Пам’ятаю, що у 2014 році мене покликали капітаном жіночої команди по Dota 2 для Донбас-капа. Але через конфлікт нам так і не вдалося багато пограти, хоча один шоу матч ми все ж зіграли.

Після тих подія я взяла велику перерву від кіберспорту через постійні переїзди та емоційне перенавантаження. Але в яких би сферах діяльності я б себе не спробувала, завжди поверталася до кіберспорту. Це те, що мені дійсно до душі і я рада, що моє захоплення переросло в справу. Я вважаю, що комп’ютерні ігри – це прекрасний, доступний, а головне безпечний спосіб впоратися зі складними життєвими обставинами та переживаннями. Ще це прекрасна можливість завести друзів і знайомих. Саме так, до речі, склалася моя перша поїздка за кордон – в Латвію. Я провела там цілий місяць, катаючись по країні та знайомлячись з іншою культурою.

Ігри – це можливість реалізовувати себе, соціалізуватися, розвиватися. А сама індустрія кіберспорту дуже різноманітна. Кожна людина, якщо є бажання, може знайти в ній собі справу до душі.